Все ніяк не знайду час та сили трохи написати про чемпіонат. Це, безсумнівно, найемоційніший та найважливіший чемпіонат світу для України і для мене персонально. Досі не можу відійти.
Хоч я і був частиною оргкомітету цього турніру, але тут напишу свої персональні рефлексії.
Наші спортсмени – Ваня, Саша с Максом, Софія з Артемом – для мене герої назавжди. Я і так до всіх наших фігуристів ставлюся як до своїх дітей (17 років в українському ФК роблятьс вою справу...), але тут в мене просто серце колоталося, поки чекав на їх прибуття. Багато хто не хотів лишати домівки до останнього, доводилося ледь не вмовляти, і мова про ЧС не йшла взагалі спочатку. Але коли вони дісталися Монпелʼє – то було страшенне полегшення. Стримував себе щоб не обіймати їх надто міцно при зустрічі. (Взагалі, після війни, буду вітатися з усіма українцями обіймами, здається).
За відсутності тренерів, вони підтримували одне одного, і виступали тренерами один для одного. Це було дуже логічно і дуже потужно одночасно. Взагалі, цей рівень підтримки та обʼєднання – це те, про що я мрію дуже давно, спостерігаючи як у нас спортсмени та тренери не розмовляють одне з одним. Колись у нас це буде нормою теж, але тут це був неймовірний рівень – це була дійсно Team Ukraine, можливо вперше.
Їх прокати – то окрема історія. Саша з Максом змінили музику – на пісні Джамали та Хливнюка (їм допоміг звести треки Karl Hugo – звуковик з америки, що спеціалізується на програмах фігурного катання, який запропонував свої послуги) – і це було просто на розрив аорти. Я їздив на тренувальну ковзанку щоб подивитись наших фігуристів і зняти вам фото-відео, але коли побачив цей прокат на тренуванні, розридався прям під бортиком. Як і на прокаті у змаганні, звісно – цей виступ неможливо дивитсь без сліз, і вся арена на Sud de France була в жовто-блакитних прапорах і сльозах. Це був найпотужніший виступ, який я взагалі тільки бачив, ever.
Ваня ж вийшов на перше тренування, і було видно, що таке місяць без льоду і під обстрілами. Але вже на другому тренуванні почав збирати стрибки. Я розмовляв з іншими тренерами та спортсменами цілий тиждень, і було очевидно, що всі розуміють неймовірні обставини за яких наші спортсмени виступатимуть, і спокійно можна було їхати навіть з одинарними – той факт, що вони дісталися турніру вже був достатній. Але тут Ваня вийшов і зафігачив відмінний потрійний аксель в обох програмах, і відкатав ще емоційніше ніж завжди. Мені бракує слів, щоб висловити моє захоплення.
- Підтримка – вся арена була в українських прапорах. Багато спортсменів, тренерів, та officials мали українські стрічки, наліпки, футболки чи іншу символіку на одязі. Це було неймовірно, я намагався фотографувати їх, дякував всім при нагоді за це. На церемонії відкриття була хвилина оплесків – це найменше, що могли зробити заради підтримки, але це був потужний і яскравий момент чемпіонату, коли арена залита кольорами українського прапору і десятки тисяч людей аплодують нашим героям. Ледь не цілий день наші фігуристи провели роздаючи інтервʼю.
- Це був перший чемпіонат світу без сраної русні, і він був дуже іншим. Була інша атмосфера. Не відчувалась ця ворожість, замішана на фундаментальному розумінні несправедливості ситуації. Весь світ розуміє, що спорт на росії та спорт у цивілізованному світі - це різні речі.
Той факт, що росія готова калічити тисячі дітей, загоняючи іх у мʼясорубку відсіву, годуючи їм гормональні препарати для затримки пубертату, продовжує використовувати спорт як політичний інструмент і грає іншу гру – завжди підривало атмосферу здорового суперництва на чемпіонатах. Особливо у дівчат – неймовірно талановиті спортсменки розуміли, що як би вони важко не працювали, абʼюзивну махіну росії, яка шукає всі шлях для обходу правил та системи і не нехтує здоровʼям своїх же людей – їм не обійти.
На цьому чемпіонаті цього напруження не було. Був блиск в очах, були посмішки, була невизначеність, був стимул викластись на свій максимум і ще трішки більше. Не було надмірності російських журналістів у прес-центрі. Це був перший чемпіонат світу, який дійсно відчувався як чесні змагання. Травмовані підлітки, яких не спіймали на допінгу, не ридали за кулісами через срібну медаль. Це був справжній чемпіонат з фігурного катання, який ми давно не бачили.
- Нажаль у фігурному катанні чимало русні під іншими прапорами. По мені не завжди було зрозуміло, що я з України, і я не раз опинявся у ситуації, коли поруч зі мною розмовляли російською, думаючи, що я не розумію. Надмінні та пихаті коментарі від спортсменів, брудний мат та неповага від суддів та тренерів – типові російські патерни спілкування. Нажаль, русня була і українська.
Один з давніх представників УФФК – Юрій Клюшніков, який давно їздить на чемпіонати під прапором Азербайджану (це давня практика пост-совєтської системи коррумпованих суддів будувати коаліції під різними прапорами), стояв недалеко від мене перед телевізором, дивлячись прокати і брудним матом коментував фігуристів, пояснюючи іншому такому ж ментально русському, що там нема на шо дивитись.
Ще один "псєвдо-українець" – суддя з США – побачивши лого Skate Ukraine, завів розмову, сказавши що сам "з Харкова" (хоча по суті він лише народився у Харкові ще фіг знає коли). Типовий російський говор, який я ввічливо ігнорував, але в черговий раз, коли він заговорив, видав наступне - "А ти відєл, шо хохли учуділі – снялісь з проізвольного і не подпісалі форму, там тєпєрь із-за ніх проблєми у ІСУ". Це він "хохлами" називав Сашу з Максом дивлячись мені в очі. І поки я думав, як я гарно тримаюсь, що не даю йому в морду, рефлексував на те, наскільки у русні в ДНК ось ця неповага до людей та національностей – вони реально не розуміють.
Якось так. Українські прапори, сльози, обійми, чесні змагання, багато нових та старих друзів, нон-стоп гортання новин, організаторські клопоти, недосип від 4х годин сну на добу і патетично неповажлива до інших русня.
