Це був шалений і насичений тиждень, з купою різноманітних емоцій, сном по 5 годин на добу, масою цікавих зустрічей, нових та старих знайомств, приємних і не дуже здивувань і купою вражень.
Наприклад, у всі дні змагань на ковзанці проходили масові катання (на другій тренувальній арені), і я, звісно, скористався нагодою покататись там. І от, в один день, щойно я вийшов на лід, одразу за мною на сеанс вийшла... Аліса Ліу. Поки вона розігрівалась, я сором’язливо ховався під бортиком, чекаючи на четверний лутц, і ловив себе на думці, що так, звісно, я на одному льоду з Алісою Ліу, але чомусь в мене не було такого самого відчуття як коли я опинився на одному льоду з Мішель Кван. Все таки четверні стрибки це круто, але надихати своїми програмами та бути чемпіонкою багато років поспіль — це трошки різні речі, і, сподіваюсь, наша любов до квадів залишить нам цю розкіш мати багаторазових чемпіонок та особистостей.
Взагалі, тут була якась нескінчена кількість розмов і спорів про систему суддівства, про те куди має рухатись фігурне катання, про те, що важливіше — щоб діти були щасливі і любили спорт, чи щоб показували результати за будь яку ціну, про квади і шкільні фігури, про федерації різних країн, і про ту скажену прірву між рівнем відносин членів федерації зі своїми спортсменами в нашій країні і інших країнах.
Звичайно, мені боляче було бути свідком абсолютно абсурдного скандалу з аккредитацією. В ньому не було логікі — федерація просто мала поважати свої спортсменів та робити все можливе, щоб допомогти їм виступити. Натомість, була штучно створена проблема для тренера та спортсменів, була спроба показати субординацію та вказати, хто тут головний.
Мушу зізнатись, я мав певне задоволення бачити перелякані обличчя представників нашої федерації, які розуміли, що ця ієрархія, яка ім вірно служила десятиліттями, перестає працювати і розвалюється на очах. Якщо вони люблять фігурне катання, гадаю, вони знають що робити, а якщо люблять лише свою посаду — то нехай наостанок ще сильніше роблять єдину добре знайому їм справу — чіпляються за свої місця.
В мене склалися певні враження про команду Шаботової, але я залишу їх при собі, тому що це зовсім поверхневе знайомство, яке може бути абсолютно хибним. Було багато стресу у повітрі. Не в тому сенсі, в якому стрес був у всіх учасників змагань (згадує по-дитячому щасливий сміх Аліси Ліу зі своїм тренером після не найвдалішої практики на масовому катанні). У Насті скажений потенціал — питання в тому, чи з неї хочуть зробити впевнену в собі спортсменку, яка завоює серця людей впродовж багатьох років, чи одноразову чемпіонку-унікума. Це два дуже різні шляхи.
Іван Шмуратко і Марія Голубцова - Кирило Белобров — молодці, сподіваюсь свій план на цей турнір виконали та безцінний досвід отримали.
Окремо був щасливий побачити наших фігуристів, в яких батьки мали достатньо сміливості та грошей, і забрали подалі від нашої федерації, з якої вже глузують за те що не вітається зі своїми спортсменами в ліфті (молодці, тім лідер та старший тренер збірної — гарна слава!). Тішуся за Анастасію Смірнову та Деніса Стрекаліна з Маріуполя, але найбільше, звісно, мене тут вразив Вадим Колесник.
Так, весь цей сезон було зрозуміло, що Вадим з партнеркою будуть в топі, і перше місце тут було виборено в запеклій боротьбі, але я просто реально вражений був побачити нарешті їх катання наживо і тим, наскільки він приємний як людина. На прес-конференції окремо мене зачепили (в гарному сенсі) його слова про те як він переїхав в 14 років до Америки, сумував за батьками і Україною, і я в черговий раз усвідомив, що талановитих дітей в Україні повно, але їх таланти розбиваються о реалії нашої спортивної системи та федерації.
Сьогодні чув від декількох окремих людей, що їм знову стали цікаві танці на льоду після прокату Колесник-Нгуєн. Такі заяви люди роблять часто трохи перебільшуючи на емоціях, але все ж таки — ось це є справжня нагорода.
Я дуже хотів на цьому турнірі розпочати втілювати мою давню мрію — зробити колективне фото з нашими спортсменами. Незалежно від результатів, незалежно від цілей на турнір — просто побачити не 3-4 відокремлені групки людей, які одна з одною не розмовляють, а команду, під фото з якою захочеться поставити хештег #teamukraine, розуміючи, що всі вони одне одного підтримують і розуміють, що лише поєднуючи зусилля можна досягати результатів.
На цьому старті не вийшло, але чомусь я ще більш впевнився, що колись це стане нормою, і на фото будуть не лише усміхнені спортсмени, а й тренери та тім лід, за яку/кого не соромно, і яка/ий буде захищати та оберігати спортсменів.
